Глядачі дружно зітхнули — в залі відразу аж потемнішало, а на сцені, смикаючись, поповзла догори завіса.

Почалася вистава. Було в ній усе від тих далеких часів, коли по селах та хуторах тільки брунькувалися перші драмгуртки, коли у «акторів», які вперше в житті виходили на сцену, підгиналися коліна та хрипли голоси; коли змивався рясним потом старанно наведений грим і по обличчю тяглися брудні патьоки, як після дощу; коли неймовірно перекручувалися репліки і бовкалось таке, що в суфлерів-учителів в’янули вуха. Були й прості сільські піджачки замість френчів, і штани замість галіфе, дерев’яні гвинтівки й паперові погони, наведені вугіллям вуса і бороди з прядива, які приклеювалися столярним клеєм так, що після вистави не можна було ніяк одірвати — хіба що разом із шкірою; але й була непідроблена щирість, коли артисти — Іван чи Оксана — вкладали всю душу свою у гру і, непривчені до фальші, по-справжньому плакали, по-справжньому гнівались, а де треба, то по-справжньому й билися. І не раз, і не два, зустрічаючись за лаштунками, брали один одного за петельки:

— За що ти мені, занудо, губу розквасив?

— Дак ти ж охвицер! Тебе ж і по виставі бити положено.

А Івана, який минулого разу грав червоноармійця з пакетом, списали нагаями під час «допиту» так, що той і грати відмовився: ідіть ви під три чорти із своїми виставами, а мені моя спина дорожча!"

"Тоді роль бійця із пакетом погодився виконувати Микола. Перед тим, як вийти на сцену, показав збентеженим «білогвардійцям» здоровенного, з півпуда, кулака і пригрозив:

— Оце-о, бачили?.. Спробуйте зробити те, що з Іваном, зубів не позбираєте!

Микола з ходу вжився у роль: перед застиглими глядачами стояв сміливий, гордий, сильний духом червоний боєць, що швидше помре, аніж зрадить святу справу революції…

Ось він лишається після першого допиту у камері сам. Стоїть біля ослона, на якому його катуватимуть, виголошує героїчний монолог, що краще померти, аніж віддати пакет білякам. Але що робити з пакетом?.. Заховати?.. Тільки де?.. Викинути у вікно крізь грати?.. Можуть знайти. Подерти на клапті?.. А як здогадаються склеїти?.. Треба знищити так, щоб і сліду не лишилося.

— З’їж! З’їж!.. — ревом реве зал.

Микола наче не чує. Дістає з-за пазухи пакет, дивиться на сургучеву печатку. Пакет величезний, в нього напхали — не пожаліли паперу, щоб все було, як насправді, і Таня жахається: як він його до рота й запхне?

А із залу:

— Чого думаєш, їж!

— Ковтай, а то прийдуть!

— Я проковтну цей пакет! — проголошує вслід за Танею Микола. — З’їм, бо немає іншого виходу!..

— Невже він його і справді буде їсти? — занепокоївся Гінзбург.

— Ні, він тільки пожує та й виплюне нишком у рукав, — заспокоїв Ганжа.