Зі своїм ковалем ми тепер…

Гінзбург усміхнувся втішено: любив слухати приємне про своїх друзів: «Да-а, Петро… І до нього треба заїхати, давно вже не був… Все справи, метушня, будь вона неладна!»

— Інше нас підпирає, товаришу секретар, — скаржиться тим часом Ганжа.

— Що саме?

— Наділи… Тридцять чотири члени у ТОЗі — це тридцять чотири поля. Одне — там, друге — там, а третє — у чорта на рогах! Поки з одного на друге переберешся, уже й сонце на прузі. Отак і мандруємо, немов ті цигани.

— А хто вам винен, що ви й досі з клаптями возитесь? — розсердився Гінзбург. — В інших селах уже давно в суцільний масив виділились…

— Ми теж про це думаємо, голови і в нас на плечах є. Тільки масив отой не на місці пустому — на людських полях доведеться відводити. От у нас і вагаються: не чужу ж людину — сусіда, а то й свата чи брата на весь вік ворогом зробити можна!

— А ви скличте збори, поясніть людям, яка причина змушує вас це робити. А що будуть невдоволені… без цього нове не будується. Основне — щоб було все законно, щоб селянин бачив: не тому це зробили, що Ганжі чи Гінзбургові так заприндилося, а тому, що життя цього вимагає… От ви заключили з машинно-тракторною станцією договір?

— Та заключили.

— «Фордзона» вам навесні виділили?

— Виділили. Ми вже й погріб для пального викопали.

— От і поясни селянам, коли збори зберете: чи багато «фордзон» той наоре, коли й далі господарювати на розкиданих клаптиках будете! Трактор — не кінь, йому он яке поле подай! А тут мало того, що на клаптях, та ще й ганятимете по кілька разів у день з кінця у кінець. То ви більше пального випалите на оті переїзди, аніж на оранку. Ясно?

— Та мовби ясно…

— От і добре, що хоч ти зрозумів, — пожартував Гінзбург. — Коли сам зрозумів, то вже якось переконати і інших зумієш.

— Еге ж, зумієш…

— Що там сьогодні в сільбуді? — поцікавився Гінзбург.

В сільбуді цього разу ставилася героїчна одноактівка «Пакет»."

"За завісою із зшитих ряден грюкотіло, тупотіло, лунали сердиті голоси. Біля єдиного дзеркала, реквізованого з колишнього поміщицького будинку, товпились актори — переважно молодь, переважно комсомолів. Наводили вугіллям вуса, клеїли з прядива бороди, чіпляли до картузів, до плечей вирізані з білого паперу кокарди й погони. Та як не рядились, як не гримувалися, все одно їх упізнавали відразу, як тільки з’являлися на сцені. І тоді на весь сільбуд лунав радісно голос:

— Диви, диви… Микола!

Дід Хлипавка не пхався до дзеркала: стояв за кулісами, тримав за кінець довжелезного шнура. Ще перед святами, коли зібрався драмгурток, смолою пристав до Володьки: «Давай мені ролю!» Вимагав грати тільки «єнерала» — мав же он яку бороду, он які вуса ще й медаль про запас. Та Володька ролі не дав, не повірив у дідів талант.