— Навіщо такий великий… — співчутливо морщиться Гінзбург, спостерігаючи, як Микола, вкриваючись потом, запихає пакет до рота.

Напружена тиша повисає над витягнутими головами. Всі очі прикуті до Миколи, що жує пакет, все більше червоніючи на обличчі. Таня, злякавшись, що Микола може подавитись, голосно шепоче:

— Виплюнь! Виплюнь у рукав!..

А із зали десяток вимогливих голосів:

— Та ковтай же! Ковтай!..

Микола повів на Таню безтямними очима і ще швидше заворушив щелепами…

Так і довелося передчасно опускати завісу: Микола вже не міг вимовити жодного слова…

Додому поверталися вп’ятьох: Андрійко, Таня, Данилівна, Васильович і Гінзбург.

Ота стаття не давала Григорію спокою, як він не намагався про неї забути. І під час вистави, коли сидів, стиснений з усіх боків, коли аплодував разом з усіма і сміявся разом з усіма, і вже потім, коли опустилася завіса і люди, почекавши ще трохи, стали поволеньки розходитись, Гінзбург все думав про неї. Він думав про неї й тоді, коли побачив високого, вже похилого віком чоловіка з обвислими вусами на худому обличчі, поораному зморшками, і, напруживши пам’ять, пригадав, що це ж старший брат Івана Приходька, якому він позаминулого року вручав диплом за культурне, взірцеве господарство. Якась сила штовхнула до Васильовича, він простягнув йому руку:

— Добрий вечір! Давненько не бачились.

Приходько взяв руку Гінзбурга у свою тверду, як дошка, долоню, потримав її обережно, відпустив. На обличчі його не було ані запобігання, ні збентеження перед високим начальством: привітався, як людина, що знає собі ціну. І це сподобалося Гінзбургові. І навіть те, як із-за плеча Васильовича визирнуло жіноче обличчя, осяяне приязною усмішкою, ласкавими очима, які мовби говорили: «Оце хочете вірте, хочете ні, а з хорошою людиною і познайомитись не гріх!»

— Ну, як живемо?

— Та як вам сказати…

— Хліб жуємо?

— Та жуємо, поки оці-о не посипались, — показав Васильович міцні свої зуби.

Підійшов Твердохліб. Глянув вороже на Приходька, став так, щоб відгородити Гінзбурга хоча б плечем від «непевного елемента».

— Товаришу Гінзбург, підемо ночувати до мене!

— До тебе?

Гінзбург трохи помовчав, зиркнув на Васильовича, Данилівну, що знову вийшла з-за чоловікової спини приязно усміхненим місяцем, і лукаві вогники освітили йому очі:

— І хотів би, Володю, до тебе, але мене вже запросили. Так що пробач.

У Володі від несподіваної вістки брови полізли на лоба, одвисла нижня губа. Він голосно видихнув повітря, наче збирався сьорбнути окріп, судорожно ковтнув слину.

— Товаришу Гінзбург, на пару слів!

Одвів Гінзбурга набік, перелякано зашепотів:

— Та це ж знаєте хто?

— Хто?

— Без одного дня куркуль! Він вас обплутати хоче!

— Так і обплутати? — не втримався од сміху Григорій.