— Перестріли якісь харцизяки, обтрусили, як грушу. Я, було, кинув зумруд до рота, хотів проковтнути, дак один із них як гримнув кулачищем по спині, то замало й душа разом з отим камінцем не вискочила на дорогу… Щоб же тебе, паразита, отак до смертоньки лютої стукало! — закляв свого напасника дід.

Тані і смішно, і жалко діда, а разом і отого камінця. Сама б не носила, нащо їй, вона й так здорова, а віддала б татові, бо тато ж он ледве переставляє ноги.

Дід же скрушно хита головою:

— І що воно на світі божому коїться? Люди немов показилися: так і норовить кожен тебе за горлянку гризонути!

— Революція, діду, — пояснює Федір, що разом із сестрою зайшов провідати старого. Він звихнув ногу, і його на два тижні відпустили додому.

— Леворюція? — перепитав дід і раптом розсердився: — Яка ж це в біса леворюція, коли вже добрій людині й на вулицю вийти не можна! Власті на них, паразитів, немає… от вони й той… і роблять собі леворюцію…

Цього разу дід зупинився не в сусіда, а в дочки. Татові, здається, все стало байдуже, і мама разом з Тетяною прибрали в комірчині, наносили пахучої трави, поставили дачку, повісили в кутку ікону — і дід лишився задоволений новим своїм житлом.

— Спасибі тобі, дочко, тут і померти не гріх.

А за тиждень гукнув Таню:

— Танько, гукай матір!

Коли прибігла стривожена мама, дід уже лежав на спині, склавши на грудях руки хрестом — хоч зараз клади в домовину. Зупинив на дочці погаслі очі, ворухнув висушеними губами:

— Оце, дочко, буду вже помирати.

— Що з вами, тату?

— В нутрі в мене все перегоряє, нічого не лишається… Клич, дочко, попа…"

"Хоч як утішали діда, хоч як умовляли його, — він затявся на своєму: буде помирати — і квит! І таки до ранку помер — пішов у останню, найдовшу, дорогу, з якої ніхто ще не повертався додому.

Ховали діда непомітно і тихо. Федько запріг Ваську, тато прочитав над покійником молитву — і ось уже виріс невеликий горбик землі — ледве помітний свідок того, що жила на білому світі людина, чогось прагнула, на щось сподівалася, кудись собі йшла і з кожним кроком все ближче підходила до могили.

Для чого ж тоді живуть люди на світі? Невже тільки для того, щоб кінець кінцем лягти на кладовищі, де смерть, наче кріт, нариває невтомно все нові й нові горбики сирої землі?

І сумно, й тривожно на душі в Тані, і довго ще бовваніє перед її очима білий, свіжовитесаний хрест — символ страждання людей, які часто-густо самі себе розпинають на ньому, як малі, нерозумні діти, обламують та калічать і без того крихке та куценьке життя.

Отже, дід лежав у могилі, а над ним, над кладовищем, над містом, над усім білим світом з його лісами й луками, річками й долинами, битими шляхами й вузькими стежинами, ланами, хуторами і селами розгоралося літо. Опадало ранковими росами. Сіялося лагідними дощами.