Ось ми їм устроїмо молебень, дай тільки час!

У темряві Таня не побачила — здогадалася, як усміхнувся, недобре й погрозливо, брат. Посопів, жуючи пиріжок, спитав:

— А зараз що вони роблять?

— Полягали спати.

— То й нехай собі сплять. А ти от що, Таню… — Федько нахилився до сестри, гаряче дихнув їй у обличчя: — Буду я звідси тікати. Як тільки стемніє, ти виведеш мені за ворота коня… Виведеш?

— Виведу, — покірно погоджується Таня, — Ваську?

— Не Ваську, дурна! Васька ще на хазяйстві пригодиться. Оцього ось жеребця. Хай мене спробують впіймати на ньому!.. Тільки чуєш: веди обережно, щоб ніхто не почув! А вже як побачать, то скажеш, що вивела прогуляти. Чуєш?

— Чую, — відповідає Таня і вже мало не плаче.

— Ти чого? — помічає оті невидимі сльози брат. — Боїшся?

— Боюся, — чесно признається сестра, — І… і Ваську жалко: заберуть у нас Ваську.

— Не заберуть.

— Заберуть.

— То кого тобі жалкіше — Ваську чи брата? — спалахує Федько, і Таня, присоромлена, бере брата за руку:

— Я виведу коня тобі, Федю!

— Та не зараз, а як зовсім стемніє,— охолоджує її брат. — Я за ворітьми тебе чекатиму. А як я поїду, то ти й цих випусти на подвір’я… І ворота не зачиняй… Нехай думають, що вони самі вийшли… Чуєш?

— Чую, Федю…

Ледве діждавшись, поки зовсім стемніло, накинула Таня наопаш кожушок, обережно вийшла з хати. Затримуючи подих, зійшла з ганку, оглянулась, прислухалась: ніде ні душі.

Надворі — морозно й тихо. Сонне містечко заривалося в глибокі сніги, щільно прикривалося віконницями, щоб не втратити жодного промінчика, жодної крихти тепла. У високому, провіяному чорними вітрами небі виблискували зорі, тремтіли й перебігали з місця на місце, шукаючи затишку. Іноді якась із них зірветься, на якусь мить повисне на світлій ниточці, а тоді полетить прямовисно донизу, впаде на дзеркальну поверхню Хоролу — розсиплеться тисячами дрібненьких скалок. Тоді довго підскакують, гаснуть вони на льоду, замерзаючи, і вчувається, як плачуть-видзвонюють тоненькими голосочками, аж серце заходиться — слухати їх."

"Отерплими, неслухняними пальцями взяла Таня вуздечку, потягла за собою коня. Жеребець гаряче дихав їй в потилицю, мотав головою, грайливо схрапував, косив вогняним оком на Таню. Блакитні тіні ворушилися довкола, випаровувалися під скупим промінням зірок, плавали у застиглому повітрі, загадкові й моторошні. В Тані вже не тільки пальці — терпла душа, а все тіло її так болісно напружилося, що гукни хто до неї, вона тут і помре. Вона йшла, як сновида, йшла прямо в жахні оті тіні, а кінь витанцьовував позад неї, ламав дзвінкими копитами тишу.

За ворітьми зустрів її Федько. Відібрав вуздечку, ухопився за гриву, хижим птахом злетів на коня — вріс у сідло міцною, збитою постаттю.