Завертай добром, поки міліціонера не покликали!

І нічого робити Йванові — довелося звертати з дороги.

Іванова підвода була останньою. Чи то дядьки не везли більше хліба, чи були догадливіші та зарані завернули додому, тільки, пождавши ще трохи, комсомольці посідали по одному на затримані підводи та й наказали рушати до заготпункту.

На Івановій сидів міліціонер. Пихкав цигаркою, незлостиво докоряв:

— От ви, дядьку, бідняк, а спекулянтові на руку граєте.

— Чому ж спикулянтові? Мені гроші, чоловіче добрий, он як потрібні!

— Гроші, гроші… Вам би все гроші, щоб подорожче продати! Закопуєте, приховуєте до весни, коли подорожче. А про те не думаєте, що робітник, зробивши машину, не прикопує її в землю, чекаючи, поки подорожчає!

— Та хто його, чоловіче добрий, той хліб і закопує!

— А куркулі?

— Дак їх же розкуркулили! От у нас був один на розплід, та й тому поли обрізали.

— Один? На все село — один? — здивувався міліціонер. — Погано ж ви їх шукали, якщо тільки одного на все село знайшли!..

— А ви, звиняйте, звідки будете родом? — поцікавився Йван.

— Я? З Полтави.

— А, з Полтави. Тоді звісно…

Іще щось хотів додати, але вчасно прикусив язика.

До заготпункту вже їхали мовчки.

А там понад широчезними, гостинно розчиненими воротами напнуто транспарант — «Більшовицький привіт хлібоздатникам!» А там запрошений із сусідньої військової частини духовий оркестр грає такого веселого марша, що, здавши хліб та одержавши по квитанціях гроші, хоч танцюй гопака. Ще й кореспондент газети клацає фотоапаратом, записує, хто й звідки.

Підлетів до Івана, витріщився на дітей, запитав, наче збиравсь купувати:

— Ваші?

— Мої, та не всі…

— Іще є? — аж очі полізли на лоба в кореспондента.

— Половина дома лишилася.

— Половина?! Цікаво… Цікаво… — Та чирк, чирк олівцем у блокноті.— Пробачте, а ви самі звідки?

— З Тарасівки.

— А прізвище й ім’я?

— Твердохліб Володимир, — недовго думав Іван. — А жінка — Маруся…

Кореспондент, клацнувши фотоапаратом, пострибав далі, а Іван, трохи розвеселившись, пішов до контори за грошима.

Поверталися дядьки з тієї музики вже без охорони. Поверталися, кому як на душу спадало. Той періщив коней, аж піна летіла; той і віжок до рук не брав: обв’язав за полудрабок — везіть, хоч і в прірву; а той волікся до крамниці, щоб купити горілки та випити з великих радощів: пообіцяв же кореспондент надрукувати його «патрета» на видному місці!

І потім, хильнувши як слід, цілуватиме розчулено в морду коня, бо й кінь же буде на тому «патреті», а хліб… «Зате ж і музики, біс їх побери! Як дмухнули в тії труби — всю пшеничку до зернини видули!..»

Іван не поволікся одразу додому, не купував і горілку, а подався-таки на ярмарок.