Якось в Івана опоросилася свиня. Поросята як поросята — рожеві, веселі, ссуть, аж захлинаються, лише одне таке нікудишнє, таке згорблене й синюшне, що Іван узяв його за хвоста, аби викинути на гнойовисько.

Ото саме тоді, коли він виносив із сажа вниз головою порося, і нагодилась Палажка.

— Куди ти його, Іване?

— Віднесу на вгород та посаджу: мо’, свиня добра виросте!

— Дай краще мені.

— Тобі що, покійник потрібен у хату?

— А може, і вихожу…

— Та бери, я ще й спасибі скажу! Хоч труну не треба буде збивати та на батюшку розорятись…

Палажка ухопила синюшника, притулила до грудей, понесла додому. За кілька днів Микола, зустрівши брата, сердито пообіцяв:

— Я тобі, брате, цього повік не забуду!

— Тю на тебе! — витріщився Іван. — Сказився, чи що?

— Сказився б і ти! Ось я твоїй жінці не порося — бичка коростявого підкину. Як покладе його на ніч коло себе, так подивлюся, що ти мені скажеш!

Іван, розкумекавши, в чому річ, аж точився од реготу. Гукав услід розгніваному братові:

— Стережися, Миколо, бо як підросте, то вона тебе — в саж, а його — за господаря!

А за три місяці якось Палажка показала Іванові чистого, рожевого, веселого кабанчика, що йому можна було б сміливо і всі шість місяців дати. Іван тільки потилицю чухав. А коли прийшов додому, накинувся на жінку:

— Ти тільки дітей умієш плодити, а щоб по хазяйству, то на тобі й чортяка не в’їде!

— А що там таке?

— А таке, що у людей свині як свині, а наші рисаки рисаками: хоч до армії одсилай!

Вміла Данилівна хазяйнувати, вміла й чистоту довкола наводити. Вибілить, вишарує, — стіни аж світяться. І всередині, й зовні. Ще й підпереже попри самій землі червоною охрою. Посуд увесь аж горить: кожен чавунець та сковороду до дірки протре, аби блищало. Ота любов до чистоти мало не завела Данилівну у велику халепу.

Сталося це вже під час громадянської. Чоловік іще десь воював — надсилав коротенькі листи, що живий-здоровий, та все нагадував, щоб не взівала землю, коли наділятимуть. Данилівна слухала, витирала сльози, тягнула хазяйство за обох.

Якось у селі зупинилася частина червоних козаків — п’ятеро стало на постій до Данилівни. Худющі, наморені, їдять, а очі аж злипаються. А молоді ж, молоді: ну, може, років на два старші од її Василька! Правда, той, що в них за командира, трохи старший, та й не нашого, видать, роду, бо ніс крючком, брови шнурком і очі чорні, так і горять."

"Жалко їх Данилівні, жалко до сліз. Сидить, підперши кулаком щоку, дивиться, як їдять — ганяють попід сірою шкірою гострі жовна, зажурено думає: «Це ж і мій десь отак… І чого оці чоловіки все воюють? Чи місця під сонцем немає, чи землі обмаль?..