Добився, що всі поховались, як миші, — лютував уже наодинці.

Врешті щось надумався, враз одійшов. Пирснув, покликав рудого пожежника:

— Панченко!

— Я! — обізвався той із-за стайні.

— Іди сюди, чого заховався.

Довго щось йому розтлумачував, і на шельмуватому обличчі рудого розквітав усміх. Ну й ну! Оце так придумав товариш начальник!

— Зробиш?

— Зроблю! Як не зробити!

— Тільки дивись, щоб усе шито-крито. Узнають — не одкрутимось од в’язниці!

Зібрав пожежників, розказав, як і що кожному робити.

— Зробимо, хлопці,— будемо з кіньми, — закінчив Світличний — А не зробимо — довіку на оцих смертниках повзатимемо!

Серед ночі забемкав сполохано дзвін. Поплив понад сонним містечком, докотився аж до будинку голови.

Нарешті!

Федько, що й досі очей не зімкнув, схопився: куртку на плечі та на половину господаря.

— Миколо Пилиповичу, тривога!

Могутнє хропіння урвалося, кругла голова підвелася од подушки.

— Що?.. Га?..

— Горимо, Миколо Пилиповичу! — закричав Федько, і наче на ствердження його слів у хаті застрибав, заметався по підлозі і стінах кривавий відблиск.

Миколу Пилиповича як вітром здуло із постелі. Скакав на одній нозі, матюкався, бо друга ніяк не пролазила в холошу, хоч цупив її, аж матерія тріщала, поки Федько застеріг:

— Та то ж ви сорочку вхопили!

— Ач-чорт!..

Пожбурив сорочку, хапав усе, що під руки підвернеться, — шукав штани, які кудись поділися. Гримав на дружину:

— Чого ревеш?! Одягайся!

І вже на Світличного:

— Біжи! Гаси!..

Федько вийшов із хати, став на порозі. Ясно і весело горів невеликий сарайчик, що примостився в глибині двору. Чутно було, як тріщала солома та від каланчі долітав невпинний тривожний дзвін: бем, бем, бем! У сусідніх дворах уже грюкали двері, долітали стривожені голоси, загавкали перші собаки.

З відром у руках вискочив Микола Пилипович. За ним із вузлом на плечах — дружина. Повів безтямними очима на Федора, запитав:

— Що горить?

Федько поступився, аби краще було видно, і в очах Миколи Пилиповича застрибали вогняні зайчики.

— Чого ж ти, іроде, стоїш?! — напустився він на Світличного. — Біжи за відром!

Скочив із ганку, швидко побіг до сарайчика, проливаючи воду, хлюпонув щосили з відра. У відповідь вогнище бухнуло іскрами, обсипало його з ніг до голови, і Микола Пилипович застрибав, матюкаючись та витрушуючи щось з-під сорочки.

Світличний виніс із сіней ще одне відро, непоспіхом пішов до колодязя.

— Все одно не поможе, — сказав він голові, що засапаним паровозом припер по воду. — Це що чайною ложкою в печі гасити… Щастя наше, що сарай не біля хати та вітру нема, а то враз загорілося б…

Микола Пилипович пожбурив відро, люто закричав на Федька:

— Пожежник, так твою перетак! Де твоя команда?

— А ви що, не чуєте? — кивнув Федько в бік безперервного дзвону.