— Та що ви, дядьку Василю! — збентежено боронився Володька, але Ганжа на те не зважав.

Прискіпливо оглянувши хлопця, задоволено мовив:

— Молодець! От тільки пістоля зніми: не на війну ж ідемо, а до дівчини. Знімай, знімай, а то не поїду — сам будеш свататись…

Вийшли із хати — Твердохлібиха дріботіла за ними, потай хрестила синову спину. Ганжа сів спереду, Володя примостився іззаду. Поїхали.

І ти дивися ж: нікому не сказав про свій намір свататись, нікому, окрім дядька Василя та матері, а вже знає про те і старе і мале! То тут, то там промайне з-за тину цікаве жіноче, а то й чоловіче обличчя, а деякі жіночки за відра та через дорогу — наче по воду.

І не так по воду, як перестріти, роздивитись як слід молодого, наче зроду-віку його і не бачили.

Володя шипить сердитим гусаком у широку спину Ганжі:

— Чого вони витріщаються? Людей не бачили!..

Ховаючи посмішку у вуса, Ганжа повертається до хлопця:

— Даремно ти, Володю, мене послухався — пістолета не взяв!

— Навіщо?

— Смалонув би разок — усі поховалися б!

— Вам усе насміхатися! — невдоволено мовив Володя. Ображений, уже мовчав, доки й вибрались із села.

Аж у полі сердитий вираз поволі зник із обличчя Володі.

Буланий легко ніс дрожки по вузенькій, підкованій морозцем доріжці, і вже не мідним п’ятаком — золотим червінцем виблискувало Сонце посеред високого, прохолодною блакиттю окутого неба. Скрізь, куди не глянь, панували чисті, не змішані один з одним кольори: від соковито-зеленої озимини до масного чорного зябу. І навіть поодинокі клапті стерні, побляклі під осінніми дощами, знову набрали золотистих тонів. Це був останній проблиск життя перед тим, як завмерти, поринуть у небуття під одноманітний колір зими з бузково-холодними тінями. Останнє прощання з літом, з теплим веселим привіллям, що вимагало не голосної розмови, а тихих думок, не палкого полум’я, а спокійного вогню. І ледь помітного усміху, повитого зажурою, якраз отакого, що в Ганжі на вустах.

Він і сам не знає, звідки взялась оця безпричинна печаль, що непомітно всоталась у нього, наколювала серце тоненькою голочкою. Не було, здавалося, жодних причин для зажури, все, чого прагнув, знайшов: хорошу дружину, цікаву роботу, добрих людей, а от завівся у ньому якийсь шашіль і точить, і точить, — сипле та й сипле трухою.

Шашіль той — від стосунків із Ольгою.

Здається, любив її глибоко й щиро. Повертаючись із роботи, поспішав мимоволі, щоб швидше стрінутися з нею. Відчував оту схвильованість, оте оголення почуттів, яке з’являється кожного разу, коли приходить справжнє кохання. І протягом дня не раз ловив себе на тому, що з ніжністю думає про неї: що вона зараз робить? З ким розмовляє? І чи згадує про нього?

Любив тримати її руки — міцні невеликі долоні, завжди гарячі, навіть коли вона входила з морозу.