Тож Ганжа не став зволікати: організував дядьків і за тиждень, як під мітлу, підмів куркульський двір. Лишилася тільки собача будка. Бо Ганжа сказав, коли Приходько хотів прихопити й собачу оселю:

— Облиш. В новому житті без собак обійдемось.

Будка так і лежала, перекинута, не потрібна нікому, потихеньку трухлявіла, чорніла й розвалювалась.

За якийсь час обжите ще недавно подвір’я здичавіло, заросло бур’янами. В провалений погріб, шукаючи прохолоди, в спеку набивалися жаби, а за ними полюючи, наповзали й вужі; розритою могилою чорніло провалля колодязя — заглянеш у нього, так морозом спину й обсипле: моторошною гнилою сирістю диха в обличчя, блима з глибизни запліснявіле око мертвої води.

Лише уходжений сад довго не піддавався запустінню: щовесни шумував білим цвітом, а під осінь прогинався від щедрих плодів. І тоді пташини зграями налітали діти, приходили з мішками парубки та дівчата. І тріщали, обламуючись, гілки, і сипалися рясно додолу яблука, груші, сливи."

"Та ще бджоли, перевезені в село, довго не хотіли роїтися в іншому місці — летіли в запущений сад…

А навкруг нового, не обжитого ще колективного подвір’я за один день виросли деревця.

Прийшла піонерія та комсомолія, покопала ямки, посадила топольки та явори, полила їх щедро водою, щоб росли та росли, вкоріняючись на довге життя.

— Молодець, добре придумав! — задоволено дивився Ганжа на нових поселенців.

У Володьки аж вуха зайнялися од втіхи. Відкашлявся, збентежено запитав.

— Дядьку Василю, можна прийти до вас увечері?

— А чого ж, приходь. Гостям завжди раді.

— Та ні, я не в гості,— зам’явся Володя. — Я по справі.

— По якій?

— Та… хай тоді розкажу.

— Що ж, тоді, то й тоді. Приходь, ждатиму, — та й пішов у глиб двору, де саме складали хату.

— То я зайду увечері! — гукнув услід Володька.

Постояв, пождав, чи не скаже ще чого дядько Василь, а потім рушив із двору. Йшов замислений та заклопотаний, якийсь аж несхожий на самого себе. Бо у Володі і справді була справа дуже серйозна. І вирішити її він має в найближчі дні, вже не чекаючи світової революції, яка забарилася невідомо з яких причин.

Чи то світовий пролетаріат не доріс, чи не знав про Володину лиху нетерплячку, тільки вів поки що класові бої мирними засобами, а не брався за зброю.

Що ж, не хочуть, тим гірше для них! Бо Володі вже ввірвався терпець, особливо після вчорашньої розмови з Марусею.

— Тато сказали, щоб я не виходила більше до тебе.

— А то чому? — запитав похмуро Володька.

— Сказали: якщо має що, то хай прямо скаже, а голови хай задарма не морочить.