І будуть люди Анатолій Дімаров читать бесплатно онлайн

І будуть люди
Обложка книги «І будуть люди»

І будуть люди

Анатолій Дімаров

8.2 (14 мнений)

Встреча двух разных жизней: девочки и начальницы. Гулянки до церкви, длинные молитвы и краткие завтраки с пирожными, всегда прилипавшие к гладкой юбке начальницы. Всё это под ласковым звоном её неизменного псевдонима "шльонки". От первого дня, когда внучка старших превратилась в незнакомую школьницу в строгом платье и черном фартучке с блестящими очками, до самой долгожданной мити, когда взросла девочка рвется со всем своим весом.

О книге

Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім'ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору.

Aa
Шрифт
Размер шрифта
-
18
+
Межстрочный интервал
30

Світ же не без добрих людей!

Оксен кивав головою, а перед очима лихою маною, чортячою примарою випливало вузьке загратоване під самісінькою стелею вікно і шматочок вилинялого неба у нього.

Другого дня, якраз перед обідом, прибіг виконавець.

— Зараз же йдіть до сільради!

«Ось воно!» — здригнувся Оксен. Звів вистраждані, аж помертвілі, очі на виконавця:

— Передай: зараз прийду."

"Виконавець пішов, а Оксен став збиратися: не в сільраду — в тюрму. Поголився, надів чисту білизну, поклав у торбу шмат сала, хлібину, попрощався з синами. Вийшов у двір, якийсь уже аж не від світу цього, опустився на коліна, поцілував густий прохолодний спориш.

І вже потім пішов із двору, все оглядався на хутір, бо не знав, коли його доведеться знову побачити.

Під сільрадою сиділи якісь незнайомі дядьки: хто підобідував, хто куняв, пригрітий осіннім сонечком. Біля них — міліціонер у довгій, до п’ят, шинелі, з наганом і шаблюкою при боці; вішав шаньку з вівсом коневі на морду. Тамуючи в животі неприємний холодок, Оксен зняв шапку, поштиво вклонився міліціонерові та бічком-бічком прошмигнув мимо нього в сільраду.

Ганжа сидів за столом, щось саме писав. Скрипів поржавілим пером, тикав раз по раз в чорнильницю. Часом замість чорнила виуджував якесь клоччя, тоді сердито махав ручкою, гукав:

— Діду, скільки я вам казав: доливайте чорнила!

В двері просувалася бородата голова діда Хлипавки, винувато моргала старечими вицвілими очима:

— Дак я ж доливаю, а воно усихаєть. Ніяк, Васильку, не докумекаю: чи то чорнило таке, чи то чорнильниця така… Мать, що чорнило. Воно хоть і городське, а бузинове таки лучче…

Василь досадливо махав на діда рукою: не заважайте, мовляв! І знову скрипів пером.

— Здрастуйте! — зняв шапку Оксен. — Кликали?

Ганжа звів голову, подивився на Оксена. І не було в тім погляді звичної, роками роз’ятрюваної ненависті, була тільки байдужість. Так наче Оксен уже вмер, перетворився у прах, у ніщо, і Ганжа встиг викреслити його і з серця, і з пам’яті.

— Кликав, — сказав сухим, офіційним тоном. Помітив торбину, недобре всміхнувся: — А ти, я бачу, догадливий. Сідай посидь, поки допишу…

— Спасибі! — дякує ображено Оксен. — Я вже, Василю, постою… У тюрмі вже насиджуся…

А в голові — несмілива думочка: ану ж, заперечить! Здивується, вигукне: «Що ти таке мелеш, Оксене? Яка тюрма?.

— Що ж, тобі видніше, — вбиває останню надію Ганжа. — Хоч у ногах, як кажуть, правди немає.

І знову рип-рип пером. Маленьке перо, зламати його — раз плюнути, а дивись, яку страшну владу над людиною має! І Оксен, як заворожений, стежить за ним, боїться й дихнути, тільки облизує пересохлі губи.

Ось Ганжа скінчив писати. Поклав ручку, прочитав, морщачи лоба.

Подборки для вас

Комментариев к этой книге пока нет.
Ваша оценка книге (ставится вместе с отзывом)
Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив