— Завертай! — простогнав Оксен синові в спину.

Іван мовчки потягнув за віжки праворуч, вперіщив Мушку батогом, і кобила, схрапнувши од несподіванки, понеслась у степ по стерні. Підстрибували свинячими тушами мішки, тріщали осі, торохкотіли колеса, а від дороги услід нісся насторожений окрик:

— Хто там?!

Зупинилися за добру версту. Важко дихала, аж хрипіла, Мушка, витирав піт Іван, шепотів молитви Оксен. Затримавши віддих, вслухалися в тишу: чи ніхто не женеться? Але не було чутно нічого. Слава богу, втекли!

— Завертай, сину, додому, — сказав переляканий на смерть Оксен.

 — Видать, не хоче бог, щоб ми із хлібом лишилися!

Та Іван не погодився: скільки возилися, півдороги, можна сказати, проїхали, і от на тобі — завертай!

— А як вони отам піджидають?

— Зараз узнаю.

Іван зіскочив із воза, зашелестів стернею, зникаючи в темряві. Його довго не було. Вже Оксен почав непокоїтись, як знову зашелестіла стерня, випливла темна постать.

— Іване, ти?

— А то ж хто!

— Де ти пропадав?

— Аж до Мартиної хати пройшовся: провіряв, чи не піджидають.

— Ну й що?

— Та бачите ж, живий!

Оксен уже не зважав на синову грубість: радий, що минула небезпека.

Іван же скочив на воза і, не питаючи батька, повернув до села.

Обійшлося все благополучно: не пропали гарячі Оксенові молитви. Попереджена Іваном, Марта зустріла їх біля воріт, привела до комори. Там уже поблимувала наліплена на засік свічка.

— Засипайте сюди.

Іван уже хотів розв’язати мішок, та Оксен вчасно схаменувся: як же вони відрізнять весною своє, коли змішають із Мартиним?

— Кидай, Іване, в мішках, а зверху уже вашим, Мар-то, присиплемо.

— Про мене хай буде і так, — погодилася Марта.

Поверталися додому порожнім возом, і легко було на душі в Оксена: немов не з підводи — із власного серця скинув оті шестипудові мішки.

Сотню пудів заховали удома. Іван пропонував викопати в полі яму, та Оксен не погодився: наслухавсь про те, як ходять із щупами, дірявлять на решето землю. Довго ходив та вишуковував надійне сховище, врешті знайшов. За сараєм був старий хлів. Давно осипалися стіни, перетліла на покрівлі солома, і хлів стояв жебрак жебраком. Оксен все збирався його повалити, та ніяк не доходили руки, а тепер, бач, пригодився.

Другого дня, пославши Альошку на дорогу стерегти, щоб ніхто не застукав зненацька, заходився Оксен із старшим сином тягати на хлів повні мішки, висипати, розрівнювати, притрушувати зверху прілою соломою: нехай спробує хто догадатися, що там хліб! Перебуде, перележить до перших морозів, а коли переколотиться, знайдуть для нього затишніший притулок.

Відвіз на заготпункт на півсотні пудів менше, аніж минулого року. Зайшов потому до сільради, поклав на стіл квитанції:

— Оце, як бачите: все здав, від рота відірвав, і на посів, щитайте, не лишилося.