Адже це вона винна в тому, що тато її помирає! Дозволила татові лежати в отому байраці, аж поки тато застудився, сама ж, як дурна, заглядала в струмок, збирала на вінок собі квіти, рада, що тато лежить у холодочку.

«Не вберегла!.. Не вберегла!.. Не вберегла!..» — довбе її дятел каяття, дзьобає прямісінько в серце. І Таня навіть не пробує захиститися від нього.

А тут іще дівер. Ходить за Танею шовковою тінню, намагається заглянути в розгублені очі зовиці.

— Нащо ви сказали про це татусеві? — прямо запитує Таня, й дитяча образа тремтить на її вустах.

Дівер не спішить відповісти. Він м’який та обачливий, розум світиться в його чорних сумовитих очах, лагідним співчуттям віє від видовженого обличчя з тонкими благородними рисами. Дівер чимось схожий на Ісуса Христа, особливо зараз, коли він стоїть навпроти зовиці.

— Яка ви ще дитина, Таню, — врешті каже він, і чи то докір, чи то співчуття лунає в його тихім голосі.— Доросла дитина, — повторює він задумано.

— Навіщо ви мене сватаєте за нього? — вперто допитується Таня. — Я не люблю його, чуєте!

— А що таке, Таню, любов? — м’яко питає дівер і торкається Таниного плеча довгими пальцями. — Дитино, дитино, ви твердите про любов так, наче пізнали всі її гіркі й солодкі плоди. І забули, мабуть, що нам заповідав наш господь бог…

— Що заповідав?..

— Справжня любов може бути тільки до бога, — терпляче нагадує дівер. — Відречися і від батька, й від матері, зречися мужа, братів і сестер своїх, якщо вони стануть на дорозі цієї святої любові, і йди в обійми до бога. Неси йому душу свою, своє серце, свої надії й молитви. Бо там, — Віталій звів догори очі, шукаючи, мабуть, неба, — лише там є справжня любов, очищена від гріховних помислів, земної скверни.

Таня не вперше чує ці слова. Повторяли їх і тато, і Віталій, і священик з єпархіального училища. Таня тоді сприймала їх як таке, що само собою розумілося.

Тепер же оці слова діють на неї по-іншому. Чомусь уявляє бога ревнивим сухим дідом, який вимагає, щоб любили тільки його і більше нікого. Вона щосили стуляє повіки, трясе головою, щоб відігнати цей гріховний образ, навіяний, безперечно, нечистим, але ніщо не допомагає: старий бог дивиться прямо на Таню повними жовтої підозри очима, твердить рипучим голосом: «Люби тільки мене… Тільки мене…»

А дівер далі вмовляє зовицю. Ласкавий оксамитовий голос його м’якенькою стрічкою обвиває Танин мозок, заколисує, огортає обезволюючим дурманом:

— Ви кажете, Таню, що не любите Оксена?

— Не люблю! — щосили трясе головою Таня, все ще не розплющуючи очей: не хоче дивитись на дівера, боїться його гіпнотизуючого погляду.

— І не зможете його полюбити?

— Не зможу!.. Ніколи!..

— Дитино, дитино, що ви на цьому розумієтесь! А хіба не страшніше погубити свою душу, віддавшись безбожникові?..